БУВАЄ Й ТАК...
Гомофобія, здається, усюди. Хтось боїться навіть подумати про свої бажання, і це живучи у великому місті. Як живеться українським геям у нас на периферії?
Своїм баченням проблеми ділиться Ігор, наш молодий читач з Івано-Франківської області.
"Регіон наш досить спокійний. Не чути про проведення якихось акцій чи відкриття спеціалізованих закладів... У самому місті геї ведуть тихе життя, збираючись на квартирах, зустрічаючись у парках, кафе і т.п. Останнім часом активізувався пошук друзів через оголошення в газеті "Анонс-Контракт". Не вистачає в Івано-Франківську місць, де можна було б вільно виражати свої емоції з другом і при цьому не ловити на собі здивовані погляди. Думаю, відкриття клубу, кафе чи чогось подібного, де ми зможемо вільно спілкуватись, - життєва необхідність. Це лише питання часу.
До речі, про нерозуміння. Можливо, це єдине, на що ми натикаємося зі сторони гетеросексуалів у нашому регіоні. І тут нічого дивного: ми любимо інакше, ніж вони. Але ніхто нікому не створює проблем. Я не спостерігав ні агресії, ні насмішок чи образ. Чесно.
Знаєте, про те, що я голубий, я давно розповів своїй сестрі та найкращому другу. Як не дивно, вони нормально сприйняли цю новину і не змінили свого до мене ставлення, хоча обоє "натурали" (сестра, правда, одразу не повірила). А три місяці тому про мою орієнтацію дізналася мама. Спочатку вона була явно не в захопленні, але після розмови зі мною заспокоїлася. Адже тут нічого поганого немає. Зараз мама теж ставиться до цього нормально, прочитала кілька статей із журналу "Один з нас" (я лише просив, щоб не задивлялась на ілюстрації!). Тобто все класно. Крім мами про мою гомосексуальність дізналися мої родичі, друзі і просто люди з нашого села. І хай цивілізація ще не швидко дійде у наше село, але геїв тут не ненавидять. Може, повністю не розуміють (та й чи зрозуміють), але оцінюють не за орієнтацією, а за вчинками, добрими чи поганими, як і інших людей.
Люди, що спілкувалися зі мною раніше, із задоволенням роблять це й зараз. Ніщо не змінилося, я залишився таким, як і раніше, лише почуваю себе набагато вільніше. Не афішую, але й не приховую своєї орієнтації. Якщо хтось питає про це, то я кажу: "Так, я - голубий, і дуже задоволений цим". Думаю, ніколи б не зміг бути щасливим, приховуючи, що люблю його, а не її. Місцевий священик говорив мені: "Ігоре, в цьому немає нічого страшного. Проблема пов'язана з неправильним вихованням чи якоюсь травмою в житті. Повір, це минеться". Я сказав, що не вірю і не хочу, щоб це минуло; я люблю і це не проблема, а навпаки - моє щастя... Бог любить нас такими, які ми є (наш священик з цим згоден).
Я мрію про те, щоб усі ми були щасливими, і те, що багато хто з нас вважає за краще залишитися "під маскою", трохи засмучує. Мабуть, страх - це одна з наших проблем. Ми боїмося, що нас не зрозуміють, від нас відвернуться, будуть ненавидіти і робити зло. Але це тільки страх. Адже люди, що нас любили, ніколи не перестануть нас любити. Для цього треба зробити щось дуже жахливе, а ми цього не робимо. Наша трохи інша, але справжня любов є чистою, гарною та ще й великою рідкістю. За тих, кому це дано, можна лише порадіти. Звичайно, страх не виник безпідставно, але боятися - це не вихід. Якщо комусь роблять погано, когось ображають - потрібно допомогти. Давайте разом боротися! Разом ми подолаємо будь-які перешкоди: добро ж завжди перемагає. І хай хтось скаже, що це типове закінчення для казки, - то хай наше життя стане справді казкою"...
Опубліковано в журналі "Один з нас" № 23 (3-4) 2001р.
